Постріли у 10 сантиметрах від голови,
побої, відрізання волосся, прикладання ножа до тіла з погрозами
відрізати чи то вухо, чи ніс, роздягання... І все це – під сміх
оточуючих фільмувалось на телефони.
Таке довелося пережити трьом киянам – фотографові Олесю Кромплясу, інженеру-елеткронщику Євгенові Рахно та журналісту-фрілансеру Олені Максименко.
Дівчина каже, що над нею фізично не так знущалися, як з її друзів Олеся та Євгена, але більше пресингували психічно.
У п’ятницю молоді люди поспілкувались з журналістами й розповіли, що відбувалось з ними 9 і 10 березня, коли вся країна переживала за викрадених.
"Українська правда. Життя" подає нижче їхню розповідь.
Євген Рахно: Я - водій машини, на якій усі поїхали
до Криму. У мене там теща живе, я хотів подивитися, що там відбувається.
На думку людей на КПП, в моєму авто була дуже професійна техніка.
У мене було 3 місця в машині, першим відгукнувся Олесь, потім Льоша (Бик – журналіст, який проїхав КПП, бо до цього пересів у машину кримського друга, а відтак розповів усім про зниклих друзів), він привів Оленку.
Олена Максименко: Головні претензії до мене виникли тоді, коли знайшли мої журналістські посвідчення (їх було два), і фотокамеру. Але найгірше те, що там ще була акредитація зі Штабу Національного спротиву – з прес-центру Майдану.
Журналіст для них – апріорі ворог, який приїхав підбурювати народ і викривлювати ситуацію.
Олесь Кромпляс: У мене були два фотоапарати, якось вдалось пояснити їм, що це не професійна техніка.
Потім вони побачили журналістські посвідчення в Олени, але найбільше їх збісило, що в Жені був бронежилет. Він мав на нього офіційну накладну з МВС, де його купив. Він пояснював, що бронежилет потрібен для безпеки…
Після цього нашу машину відігнали далі на узбіччя, Олену поставили обабіч, а нас із Женею поставили на коліна й сказали підняти руки за голову.
На цьому блокпосту було близько 200 людей, стояли БТРи, палатки. І всі ці люди просто почали збиратися навколо нас, читати моралі, обзивати майданутими, паралельно обшукували дівчат з Автомайдану.
Ми ще думали, що в найгіршому випадку нам зараз прочитають лекції і відправлять назад додому.
А потім підійшов якийсь беркутівець. Спершу сказав: "Сюди дивись", а потім: "Чого ти дивишся!" І просто вдарив мене сильно ногою в живіт. Я стояв на колінах. У нас руки були зв’язані позаду пластиковими стяжками, в Оленки – скотчем.
Жені діставалось більше, бо ж це його машина. Вона призначена для бездоріжжя, там є домкрат, шнур. У нас випитували, нащо це вам? І при кожній відповіді, якій вони не вірили, його просто били.
Хтось підійшов до моєї сумки, побачив плівку від фотоапарату, і почав кричати: "Це терористи, вони були в Беслані!" Але до чого тут Беслан до звичайних фотоплівок?
Там теж поставили на коліна. І тут почався просто найбільший для них цирк – атракціон небаченого садизму.
Спершу, коли ми стояли біля КПП, ми ще думали, що тут усі нас бачать, з нами нічого не станеться. Але коли потрапили у рів – наші сподівання, що все буде добре, дуже швидко вивітрились.
Кожен з представників підрозділів, які там були – тітушки у спортивних костюмах і в тапочках, "Беркут", кавказці, місцеві самооборонці – підходили до нас.
Хтось з гранатою запропонував засунути мені її в рот. Хтось підійшов і боляче вдарив у живіт. Спасибі одному моєму тренеру, який порадив про свої травми одразу розповідати людям. Коли ми там стояли, ще з казаком на КПП, я сказав, що в мене серйозна травма голови, і що будь-який сильний удар по голові – і я помру. Тому приходили беркутівці, піднімали мою голову, дивились чи є шрам, і били по інших частинах тіла.
Половина питань, які нам ставили якісь допитувачі, хтось просто виливав свій гнів.
Беркутівець підійшов і почав погрожувати зброєю. Спершу він приклав до моєї голови пістолет, перезарядив. Хтось прийшов із двома лопатами і сказав, що будемо могили рити. Хтось казав, що давайте кінчайте їх, але аби не було багато крові.
Та за три години, скільки все це тривало, мозок почав розрізняти – коли лякали, а коли ні.
Уявіть: прийшли беркутівці, витягують ножа, хапають за вухо. Або Женю ось так питають: "Що тобі відрізати? Ніс чи вухо?"
Через годину таких катувань ми зрозуміли: все, що їм треба – це просто знущання, що в них є чіткий наказ не бити нас прямо по обличчю.
Євген Рахно: У рові ми лежали з руками позаду. Вони поклали мені голову набік і вистрілили у 5-10 сантиметрах від обличчя. Патрони були бойовими. Там виднілась дірка в землі. Ми розуміли, що це не холості патрони. А після цього прикладали до ноги, до руки, питали: "А що тобі відстрелити?"
Були моменти, коли зрозуміло, що нас беруть на понт. Але ми прекрасно розуміли, що якщо когось із них впаде планка – не знайдеться того, хто зможе заспокоїти.
Вони постійно провокували.
Олесь Кромпляс: Уявіть собі, нас поклали на землю, плече до плеча. Жені вперлись ногою в спину й навели на голову автомат, а я лежу й дивлюсь. Перезарядили й вистрілили.
Від страху в Жені відкинулась голова, я був на 200% впевнений, що він мертвий. Ми досі погано чуємо.
Мені розрізали штани, голий зад… Нас знімають.
Хтось підійшов і кинув на голову недопалок. Я лежу й розумію, що зараз усе волосся горітиме, відчуваю, як щось пече на голові. Починаю крутитись і битися головою об землю, аби його погасити. Всі сміються.
Хапають за вухо й ніби намагаються його відрізати тупою стороною ножа. Вони почали нам різати волосся. Женя підстригся, а я цього не робив – ось можете подивитися.
Євген Рахно: Підходять і кажуть: "А давай ми тобі
зуби вирвемо". Беруть пласкогубці й лізуть тобі в рот. Їх не вирвали, це
такий спосіб залякування був.
Олена Максименко: Нам, дівчатам, дісталось менше у фізичному плані, але більше психічно. Намагались з’ясувати, на кого ми працюємо і хто нам платить, і чи не соромно мені писати замовні статті.
Представники так званих казаків – страшні люди. Вони не "тупі бойовики", як "Беркут", вони знущались тонко і збочено.
Один з казаків читав поему українською мовою, дуже артистично, при цьому вимовляючи кожне слово крізь зуби з ненавистю. І потім розповідав, що в світі перенаселення й треба зайвих людей відстрілювати: "А кого відстрілювати, як не таких людей, як ви?"
Підходили й казали: "Як тобі довести, що "Небесна сотня" в пеклі? Тільки відправити тебе туди, аби ти пояснила, що вони неправі".
Змусили зняти шнурки з кедів, один із чоловіків почав шнурком мене душити, вдарили кулаком у вилицю, відрізали частину волосся.
Казали, що зараз уб’ють моїх друзів у мене на очах і відріжуть їм голови, погрожували відрізати мені вухо. Я намагалась вести з ними діалог, що ми не хочемо війни. Мені здається, що це трохи зняло напругу.
Був "зелений чоловічок". Він підходив час від часу й казав: спокійно, вас не вб’ють, головне не робити дурниці, не робити різких рухів.
Весь підвал 3 на 3 метри був встелений старими куртками й матрасами. Ми зрозуміли, що це надовго. Що це система, не ми тут перші й не ми останні. І можемо тут пробути довго.
Нас попередили, що при будь-якому шороху стріляють у темноту.
Потім прийшов військовий, який почав матюкатись на всю цю організацію й сказав, що машина давно чекає. Нас погрузили на бортовий тентовий КАМАЗ. Просто як худобу, обличчям донизу.
Увесь цей час ми були зі зв’язаними руками, загалом десь годин 13.
До нас приставили двох автоматників із "самооборони", вони не ховали своє обличчя, вони якісь добріші, адекватніші. І нас повезли – це був ще один момент, коли ми вже вкотре почали прощатись із життям: думали, що нас везуть просто до посадки і там вже розстріляють.
Олена Максименко: При тому запевняли весь час, що все буде добре.
Олесь Кромпляс: Але ми вже почали розуміти, що коли погрожують, що зараз розстріляють – то не так страшно. А коли тобі говорять, що все буде добре, то розумієш, що тепер точно розстріляють.
Нам дозволили сісти. Вони були добрі, ці представники "самооборони". Нас, наприклад, одягли. Ми були зв’язані, вони там заправили нас, у мене взагалі було замість штанів якесь лахміття.
Олена Максименко: Потім ми довго їхали, можливо, годин п’ять. Далі був ще один екзистенцій ний момент, коли нас висадили із цього кузова…
Євген Рахно: Це був маршрут Сімферополь – Бахчисарай – Севастополь.
Олена Максименко: Коли ми приїхали, вже була ніч. Нас поставили обличчям до стіни, руки за спину, сказали так стояти. Це тривало близько двох-трьох годин, і весь час за нашими спинами ходили люди з автоматами. Було дуже страшно. Здавалось, що будь-якої миті дадуть команду – і все.
Потім нас поодинці почали заводити в середину будівлі – це була військова база, гауптвахта так звана. Там кожного з нас окремо допитали, окремо кожного роздягли й роздивились речі – усе це записувалось на камеру. Окремо провели аналіз на наявність наркотиків у крові.
Олесь Кромпляс: Вони дуже здивувались, коли аналіз вийшов чистий.
Олена Максименко: Вони реально були впевненні, що ми всі наркомани на Майдані.
Далі до одинадцятого числа ми перебували в цих камерах. Кожного в свій час водили на допити.
Олесь Кромпляс: На цій гауптвахті кожен допит фільмувався, говорили котра година. Нас затримали на КПП, біля Армянська десь о 16-тій чи 15.30. Останнього, Женю, завели в камеру в 3 годині ночі.
Тобто приблизно одинадцять годин ми були в одежі, яка була призначена для машини: футболки, жакет, а я без штанів. Ми провели на холоді десь +2 +3 градуси 12 годин.
Нас трясло, але ми стояли й чекали своєї черги. Коли нас двоє тільки залишилось, нас завели в коридор, ми чекали, поки нас далі приймуть.
Євген Рахно: Ті, хто нас охороняв на вулиці, самі замерзли. При цьому вони були відповідно одягнені.
Олена Максименко: Люди в цьому приміщені ставились
до нас найбільш притомно, порівняно із "Беркутом" і "казаками", це
спілкування можна було назвати навіть приємним.
Не було хамства, до нас всі звертались на "Ви", питали весь час, чи не потрібна медична допомога. Можливо, це свого роду такий PR хід, щоб показати цих військових як позитивних героїв.
Нас водили регулярно на допити, мене намагались розколоти на якусь журналістську шпигунську діяльність. Змусили сказати пароль своєї пошти, аналізували мої листи, мої СМС, питали: "Нащо ти писала статтю про російську агресію?" Я сказала, що не писала такої статті, а вони – у пошті написано, посилання з вашим прізвищем. Я запитала, яке видання – вони "заглохли". І таких моментів було багато.
Олесь Кромпляс: Тобто кожному пред'являли різні звинувачення. У мене плівка, яка викликала чомусь дуже великий подив: вони побачили, що в мене є дуже багато фотографій з Майдану, з перших рядів. Є також і з Антимайдану.
При мені залишився гаманець із грошима, вони в ньому знайшли "щасливі квиточки", які я як дурень зберігав. Вони одразу їх побачили, описали, – у них була підозра, що там якісь шифри записані.
Тобто мені "задвигали" якусь шпигунську діяльність. Питали, на кого працюєш, хто передає дані, з ким ми повинні зустрітись і так далі.
Я говорив правду. Адже якщо схоплять на брехні, буде ще гірше. Потім, коли сказали, що машина вже приїхала, то вивели всіх.
Олена Максименко: Нас весь час лякали "Беркутом", якщо їм відповіді не подобались. Мені вони казали, що наступного разу будеш говорити з "Беркутом". І з неофіційних розмов, вони говорили, що це київський "Беркут", який зараз в Криму і яким Росія надала паспорти.
Не знаю, наскільки це правда, але цю версію ми чули багато разів від різних військових, від різних людей.
Олесь Кромпляс: Коли нас відпустили, то посадили в "Мерседес-Віто".
Прийшов підполковник якогось спецпідрозділу Російської Федерації і сказав, що йому все одно, що ми напишемо. Він сказав, що в нього є мета – нас здоровими доправити до цього КПП і домовитись із "Беркутом".
Сказав, що ці казаки й "Беркут" нікому не вірять, що вони вийшли з-під контролю, що він намагатиметься домовитись, щоб нас пустили.
Далі нас просто привезли на те ж КПП. А там просто як Мордор: одні копають щось, інші – закопують, техніка їде.
Машини не пускають, БТР перекрив дорогу, машини з Армянська в Україну не пускають. Стоять багато машин без номерів. Далі ми стали під прикриттям двох БТРів Російської Федерації.
Десь за півгодини їм вдалось нас пропустити через "Беркут", ми під’їхали до казаків, які не хотіли віддавати Женіну машину.
Виявилось, що вони на ній вже десь катались і на полювання їздили, вона була вся в бруді. Потім наші охоронці в бойовій готовності нас провели і посадили в машину. Нас пропустили до українського КПП.
Таке довелося пережити трьом киянам – фотографові Олесю Кромплясу, інженеру-елеткронщику Євгенові Рахно та журналісту-фрілансеру Олені Максименко.
Дівчина каже, що над нею фізично не так знущалися, як з її друзів Олеся та Євгена, але більше пресингували психічно.
У п’ятницю молоді люди поспілкувались з журналістами й розповіли, що відбувалось з ними 9 і 10 березня, коли вся країна переживала за викрадених.
"Українська правда. Життя" подає нижче їхню розповідь.
 |
| Зліва направо: Євген Рахно, Олена Максименко, Олесь Кромпляс та Олексій Бик |
У мене було 3 місця в машині, першим відгукнувся Олесь, потім Льоша (Бик – журналіст, який проїхав КПП, бо до цього пересів у машину кримського друга, а відтак розповів усім про зниклих друзів), він привів Оленку.
Олена Максименко: Головні претензії до мене виникли тоді, коли знайшли мої журналістські посвідчення (їх було два), і фотокамеру. Але найгірше те, що там ще була акредитація зі Штабу Національного спротиву – з прес-центру Майдану.
Журналіст для них – апріорі ворог, який приїхав підбурювати народ і викривлювати ситуацію.
Олесь Кромпляс: У мене були два фотоапарати, якось вдалось пояснити їм, що це не професійна техніка.
Потім вони побачили журналістські посвідчення в Олени, але найбільше їх збісило, що в Жені був бронежилет. Він мав на нього офіційну накладну з МВС, де його купив. Він пояснював, що бронежилет потрібен для безпеки…
Після цього нашу машину відігнали далі на узбіччя, Олену поставили обабіч, а нас із Женею поставили на коліна й сказали підняти руки за голову.
На цьому блокпосту було близько 200 людей, стояли БТРи, палатки. І всі ці люди просто почали збиратися навколо нас, читати моралі, обзивати майданутими, паралельно обшукували дівчат з Автомайдану.
Ми ще думали, що в найгіршому випадку нам зараз прочитають лекції і відправлять назад додому.
А потім підійшов якийсь беркутівець. Спершу сказав: "Сюди дивись", а потім: "Чого ти дивишся!" І просто вдарив мене сильно ногою в живіт. Я стояв на колінах. У нас руки були зв’язані позаду пластиковими стяжками, в Оленки – скотчем.
Жені діставалось більше, бо ж це його машина. Вона призначена для бездоріжжя, там є домкрат, шнур. У нас випитували, нащо це вам? І при кожній відповіді, якій вони не вірили, його просто били.
Хтось підійшов до моєї сумки, побачив плівку від фотоапарату, і почав кричати: "Це терористи, вони були в Беслані!" Але до чого тут Беслан до звичайних фотоплівок?
"АТРАКЦІОН НЕБАЧЕНОГО САДИЗМУ"
Олесь Кромпляс: Коли вони зрозуміли, що ми, за їхнім сленгом, "пасажири серйозні", повели трохи далі вздовж траси й завели у рів.Там теж поставили на коліна. І тут почався просто найбільший для них цирк – атракціон небаченого садизму.
Спершу, коли ми стояли біля КПП, ми ще думали, що тут усі нас бачать, з нами нічого не станеться. Але коли потрапили у рів – наші сподівання, що все буде добре, дуже швидко вивітрились.
Кожен з представників підрозділів, які там були – тітушки у спортивних костюмах і в тапочках, "Беркут", кавказці, місцеві самооборонці – підходили до нас.
Хтось з гранатою запропонував засунути мені її в рот. Хтось підійшов і боляче вдарив у живіт. Спасибі одному моєму тренеру, який порадив про свої травми одразу розповідати людям. Коли ми там стояли, ще з казаком на КПП, я сказав, що в мене серйозна травма голови, і що будь-який сильний удар по голові – і я помру. Тому приходили беркутівці, піднімали мою голову, дивились чи є шрам, і били по інших частинах тіла.
Половина питань, які нам ставили якісь допитувачі, хтось просто виливав свій гнів.
Беркутівець підійшов і почав погрожувати зброєю. Спершу він приклав до моєї голови пістолет, перезарядив. Хтось прийшов із двома лопатами і сказав, що будемо могили рити. Хтось казав, що давайте кінчайте їх, але аби не було багато крові.
Та за три години, скільки все це тривало, мозок почав розрізняти – коли лякали, а коли ні.
Уявіть: прийшли беркутівці, витягують ножа, хапають за вухо. Або Женю ось так питають: "Що тобі відрізати? Ніс чи вухо?"
Через годину таких катувань ми зрозуміли: все, що їм треба – це просто знущання, що в них є чіткий наказ не бити нас прямо по обличчю.
Євген Рахно: У рові ми лежали з руками позаду. Вони поклали мені голову набік і вистрілили у 5-10 сантиметрах від обличчя. Патрони були бойовими. Там виднілась дірка в землі. Ми розуміли, що це не холості патрони. А після цього прикладали до ноги, до руки, питали: "А що тобі відстрелити?"
Були моменти, коли зрозуміло, що нас беруть на понт. Але ми прекрасно розуміли, що якщо когось із них впаде планка – не знайдеться того, хто зможе заспокоїти.
Вони постійно провокували.
Олесь Кромпляс: Уявіть собі, нас поклали на землю, плече до плеча. Жені вперлись ногою в спину й навели на голову автомат, а я лежу й дивлюсь. Перезарядили й вистрілили.
Від страху в Жені відкинулась голова, я був на 200% впевнений, що він мертвий. Ми досі погано чуємо.
Мені розрізали штани, голий зад… Нас знімають.
Хтось підійшов і кинув на голову недопалок. Я лежу й розумію, що зараз усе волосся горітиме, відчуваю, як щось пече на голові. Починаю крутитись і битися головою об землю, аби його погасити. Всі сміються.
Хапають за вухо й ніби намагаються його відрізати тупою стороною ножа. Вони почали нам різати волосся. Женя підстригся, а я цього не робив – ось можете подивитися.
 |
| По центру на голові Олеся видніється коротко зістрижене волосся, яке "Беркут" відрізав ножем |
Олена Максименко: Нам, дівчатам, дісталось менше у фізичному плані, але більше психічно. Намагались з’ясувати, на кого ми працюємо і хто нам платить, і чи не соромно мені писати замовні статті.
Представники так званих казаків – страшні люди. Вони не "тупі бойовики", як "Беркут", вони знущались тонко і збочено.
Один з казаків читав поему українською мовою, дуже артистично, при цьому вимовляючи кожне слово крізь зуби з ненавистю. І потім розповідав, що в світі перенаселення й треба зайвих людей відстрілювати: "А кого відстрілювати, як не таких людей, як ви?"
Підходили й казали: "Як тобі довести, що "Небесна сотня" в пеклі? Тільки відправити тебе туди, аби ти пояснила, що вони неправі".
Змусили зняти шнурки з кедів, один із чоловіків почав шнурком мене душити, вдарили кулаком у вилицю, відрізали частину волосся.
Казали, що зараз уб’ють моїх друзів у мене на очах і відріжуть їм голови, погрожували відрізати мені вухо. Я намагалась вести з ними діалог, що ми не хочемо війни. Мені здається, що це трохи зняло напругу.
Був "зелений чоловічок". Він підходив час від часу й казав: спокійно, вас не вб’ють, головне не робити дурниці, не робити різких рухів.
"Я ЙШОВ БЕЗ ШТАНІВ І ТРУСІВ, ЯК КОЗАК ГАВРИЛЮК"
Олесь Кромпляс: Далі нас доправили до підвалу цього
ДАІшного КПП. З цього рову до КПП я йшов без штанів і трусів, як козак
Гаврилюк. Усі стояли й реготали. Все це документувалось на відео.Весь підвал 3 на 3 метри був встелений старими куртками й матрасами. Ми зрозуміли, що це надовго. Що це система, не ми тут перші й не ми останні. І можемо тут пробути довго.
Нас попередили, що при будь-якому шороху стріляють у темноту.
Потім прийшов військовий, який почав матюкатись на всю цю організацію й сказав, що машина давно чекає. Нас погрузили на бортовий тентовий КАМАЗ. Просто як худобу, обличчям донизу.
 |
| Євген Рахно |
До нас приставили двох автоматників із "самооборони", вони не ховали своє обличчя, вони якісь добріші, адекватніші. І нас повезли – це був ще один момент, коли ми вже вкотре почали прощатись із життям: думали, що нас везуть просто до посадки і там вже розстріляють.
Олена Максименко: При тому запевняли весь час, що все буде добре.
Олесь Кромпляс: Але ми вже почали розуміти, що коли погрожують, що зараз розстріляють – то не так страшно. А коли тобі говорять, що все буде добре, то розумієш, що тепер точно розстріляють.
Нам дозволили сісти. Вони були добрі, ці представники "самооборони". Нас, наприклад, одягли. Ми були зв’язані, вони там заправили нас, у мене взагалі було замість штанів якесь лахміття.
Олена Максименко: Потім ми довго їхали, можливо, годин п’ять. Далі був ще один екзистенцій ний момент, коли нас висадили із цього кузова…
Євген Рахно: Це був маршрут Сімферополь – Бахчисарай – Севастополь.
Олена Максименко: Коли ми приїхали, вже була ніч. Нас поставили обличчям до стіни, руки за спину, сказали так стояти. Це тривало близько двох-трьох годин, і весь час за нашими спинами ходили люди з автоматами. Було дуже страшно. Здавалось, що будь-якої миті дадуть команду – і все.
Потім нас поодинці почали заводити в середину будівлі – це була військова база, гауптвахта так звана. Там кожного з нас окремо допитали, окремо кожного роздягли й роздивились речі – усе це записувалось на камеру. Окремо провели аналіз на наявність наркотиків у крові.
Олесь Кромпляс: Вони дуже здивувались, коли аналіз вийшов чистий.
Олена Максименко: Вони реально були впевненні, що ми всі наркомани на Майдані.
Далі до одинадцятого числа ми перебували в цих камерах. Кожного в свій час водили на допити.
Олесь Кромпляс: На цій гауптвахті кожен допит фільмувався, говорили котра година. Нас затримали на КПП, біля Армянська десь о 16-тій чи 15.30. Останнього, Женю, завели в камеру в 3 годині ночі.
Тобто приблизно одинадцять годин ми були в одежі, яка була призначена для машини: футболки, жакет, а я без штанів. Ми провели на холоді десь +2 +3 градуси 12 годин.
Нас трясло, але ми стояли й чекали своєї черги. Коли нас двоє тільки залишилось, нас завели в коридор, ми чекали, поки нас далі приймуть.
Євген Рахно: Ті, хто нас охороняв на вулиці, самі замерзли. При цьому вони були відповідно одягнені.
 |
| Олена Максименко |
Не було хамства, до нас всі звертались на "Ви", питали весь час, чи не потрібна медична допомога. Можливо, це свого роду такий PR хід, щоб показати цих військових як позитивних героїв.
Нас водили регулярно на допити, мене намагались розколоти на якусь журналістську шпигунську діяльність. Змусили сказати пароль своєї пошти, аналізували мої листи, мої СМС, питали: "Нащо ти писала статтю про російську агресію?" Я сказала, що не писала такої статті, а вони – у пошті написано, посилання з вашим прізвищем. Я запитала, яке видання – вони "заглохли". І таких моментів було багато.
Олесь Кромпляс: Тобто кожному пред'являли різні звинувачення. У мене плівка, яка викликала чомусь дуже великий подив: вони побачили, що в мене є дуже багато фотографій з Майдану, з перших рядів. Є також і з Антимайдану.
При мені залишився гаманець із грошима, вони в ньому знайшли "щасливі квиточки", які я як дурень зберігав. Вони одразу їх побачили, описали, – у них була підозра, що там якісь шифри записані.
Тобто мені "задвигали" якусь шпигунську діяльність. Питали, на кого працюєш, хто передає дані, з ким ми повинні зустрітись і так далі.
Я говорив правду. Адже якщо схоплять на брехні, буде ще гірше. Потім, коли сказали, що машина вже приїхала, то вивели всіх.
Олена Максименко: Нас весь час лякали "Беркутом", якщо їм відповіді не подобались. Мені вони казали, що наступного разу будеш говорити з "Беркутом". І з неофіційних розмов, вони говорили, що це київський "Беркут", який зараз в Криму і яким Росія надала паспорти.
Не знаю, наскільки це правда, але цю версію ми чули багато разів від різних військових, від різних людей.
Олесь Кромпляс: Коли нас відпустили, то посадили в "Мерседес-Віто".
Прийшов підполковник якогось спецпідрозділу Російської Федерації і сказав, що йому все одно, що ми напишемо. Він сказав, що в нього є мета – нас здоровими доправити до цього КПП і домовитись із "Беркутом".
Сказав, що ці казаки й "Беркут" нікому не вірять, що вони вийшли з-під контролю, що він намагатиметься домовитись, щоб нас пустили.
Далі нас просто привезли на те ж КПП. А там просто як Мордор: одні копають щось, інші – закопують, техніка їде.
Машини не пускають, БТР перекрив дорогу, машини з Армянська в Україну не пускають. Стоять багато машин без номерів. Далі ми стали під прикриттям двох БТРів Російської Федерації.
Десь за півгодини їм вдалось нас пропустити через "Беркут", ми під’їхали до казаків, які не хотіли віддавати Женіну машину.
Виявилось, що вони на ній вже десь катались і на полювання їздили, вона була вся в бруді. Потім наші охоронці в бойовій готовності нас провели і посадили в машину. Нас пропустили до українського КПП.
Комментариев нет:
Отправить комментарий